 У рамках історичного циклу «Перша сотня Київщини футбольної» вийшов матеріал про головного тренера «Арсеналу-Київщини».
Микола Вікторович ЛИТВИН (27.11.1963, Чистогалівка Чорнобильського району). Перший тренер — О.І.Журавльов. Команди: «Олімпієць» (Київ), «Десна» (Чернігів), «Таврія» (Сімферополь), «Спартак» (Житомир), «Буковина» (Чернівці), «Нива» (Вінниця), «Текстильник» (Чернігів), «Полісся» (Коростень), «Рось» (Біла Церква). Виступав у вищій національній лізі.
Найвідоміший з ЛитвинівСім`я Литвинів з чорнобильського села Чистогалівка виростила чотирьох знаних у столичному регіоні футболістів! Брати Євген, Василь, Валентин і Микола були основою неабиякої сільської команди, яка неодноразово ставала найсильнішою в Чорнобильському районі. Змагалися хлопці й на обласному рівні. Правда, усі вчотирьох зібралися хіба що одного разу. Трапилося те наприкінці сімдесятих у Пісківці Бородянського району, де прип`ятські футболісти виграли Кубок обласної ради ДСТ «Авангард», обійшовши і тамтешній «Рубін», і білоцерківський «Сільмаш» – либонь, найкращі на той час аматорські колективи Київщини.
Життя розпорядилося так, аби наймолодший з Литвинів – Микола – пізнав справжнє визнання не лише в рідному краї, а й в усьому Радянському Союзі. Не в останню чергу тому, що поталанило хлопцеві з тренерами. Віктор Дмитрович Удалов, який закликав Колю до юнацької збірної області взагалі зеленим хлопчаком, порекомендував його до Республіканської спортивної школи-інтернату (тепер – Республіканське вище училище фізичної культури), де з чистогалівським юнаком успішно працювали Володимир Олексійович Горбач і Володимир Григорович Киянченко. Минуло вже більше трьох десятиріч, а Микола Литвин і досі згадує про них з особливою теплотою, не забуваючи фахових і життейських настанов цих мудрих і людяних тренерів.
Як учень РСШІ, потрапив він і до поля зору союзних фахівців. Майже два роки український талант викликався до складу юнацької збірної країни: спочатку – Борисом Петровичем Ігнатьєвим, а потім – Миколою Івановичем Кисельовим. Зіграв чимало контрольних матчів, але зазнав складної травми у відборі з норвежцями – і розпрощався з мріями про першість Європи. Натомість потрапив до гурту професіоналів, як казали тоді – майстрів, і дебютував у чернігівській «Десні» сімнадцятирічним. До речі, майже одночасно з іменитим ровесником Олегом Кузнєцовим, який пізніше в складі київського «Динамо» підкорятиме футбольний світ винятково надійною грою в обороні. «Вели» вищолігові колективи й самого Литвина. Наприклад, сімферопольська «Таврія». Однак кримські тренери дали молодому гравцеві змогу освоїтися на новому турнірному рівні, та й просто змужніти. Тож у Сімферополі він з`явився лише 1982-го, коли «Таврія» понизилася в ранзі. Зате пройшов юнак справжній динамівський вишкіл у молодого тренера зі славним ігровим минулим Анатолія Дмитровича Конькова.
Настав час служити строкову, і Литвин перебрався на Полісся – до житомирського «Спартака». Свого тамтешнього наставника Валерія Андрійовича Стародубова, як і легендарного Юхима Григоровича Школьникова, з яким чимало часу плідно співпрацював у «Десні», він називає «другим батьком». Після цього знову був Чернігів, де Микола одружився й отримав квартиру, а найважливіше – вивчав футбол під проводом Михайла Івановича Фоменка. Ще пізніше – чернівецька «Буковина» з улюбленим Школьниковим на тренерському містку…
Ті славні часи здорової молодості, яку ситуативно затьмарювали хіба що травми, Литвин вважає найкращими в ігровій біографії. Далі стало гірше. Розвалився Союз, а разом з ним «розсипалася» й структурна система вітчизняного футболу. Стало важко жити, ще важче – грати. Хоча саме на той час припав куций загалом період найвищого турнірного виходу Миколи Литвина. Прем`єрний сезон української вищої ліги він ознаменував дев`ятьма календарними матчами за вінницьку «Ниву», якою на старті турніру керував В`ячеслав Грозний, а з травня – Михайло Петров. Литвин навіть відзначився переможним голом у виграному з рахунком 3:0 поєдинку з «Карпатами», але насправді то був єдиний не лише його, а й команди в цілому помітний успіх на зорі національних змагань. Сам футболіст, правда, гірко жартує, що до літопису вінницького клубу, а може, і всього чемпіонату країни він увійшов з іншої причини: на гостинах у запорізького «Торпедо» одразу двоє футболістів «Ниви» — Віталій Косовський і Микола Литвин — не забили одинадцятиметрових…
Ще за два з половиною роки він повернувся на рідну Київщину, але й короткочасний роман з білоцерківською командою з характерною назвою «Рось» чогось насправді вагомого в ігровому аспекті хлопцеві з Чорнобильського району не приніс. Однак саме тут Микола започаткував свою кар`єру наставника. Спочатку – як граючий тренер. Потім були чернігівські аматори й дітлахи. Це він вивів у великий футбол Олександра Піщура, в якого ніхто не вірив. І славнозвісну жіночу команду «Легенда», базову для збірних країни, поставив на ноги в образному розумінні цього вислову також Литвин.
Багата на події і зустрічі з людьми спортивна кар`єра навчила його працювати терпляче та цілеспрямовано, не кидатися з одних крайнощів у інші, не перетворювати селекційний відбір і навчально-тренувальний процес на безжальний конвейєр з ознаками жорстокої м`ясорубки. Тепер його життєве та фахове кредо служить вихованню майбутніх талантів. Спочатку — в молодому і честолюбному футбольному клубі «Володарка», згуртованому Олександром Вікторовичем Синьооким. А вже потім — у білоцерківському «Арсеналі-Київщині». Нова модель спортивного колективу, що базується на гармонійному поєднанні турнірної та виховної цілей, вірить Микола Вікторович Литвин, обов`язково забезпечить і високий результат…
Інформ-служба КОФФ
|
